Мої сторінки в соціальних мережах

   

Новини
03.02.2024

Відкритий чемпіонат Полтавщини з муай тай: кращі моменти (ФОТО та ВІДЕО)

У спортивній залі університету «Полтавська політехніка імені Ю. Кондратюка» відбулися змагання з таїландського боксу.

Детальніше>>
27.01.2024

Паралімпійська збірна України з волейболу сидячи відновлює форму на Полтавщині (ФОТО)

Збірна України з волейболу сидячи проводить збір у спорткомплексі “Колос” у Решетилівці.

Детальніше>>
13.01.2024

Полтавський Євромайдан: кадри історії (ФОТО)

10 років тому спочатку невеликі зібрання перетворилися на великі мітинги проти авторитарної влади. 

Детальніше>>
Всі новини

Кривавий 1938-й: історія полтавського ката, через якого розстріляли тисячі людей

Період керування управлінням Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) Полтавщини росіянина за національністю Олександра Волкова став одним з найстрашніших в історії всього регіону України.

 

 

«…тепер слідчий повинен бути у повному розумінні слова художником: треба записувати у протоколи допитів 40% того, чого арештований не говорить - замовчує».

(засідання управління НКВС Полтавської області, червень 1938 року)

 

80 років тому на полтавській землі напевно не було жодної людини, родина якої не відчула б на собі «Великий терор». Для сьогоднішнього покоління людей події тих, тепер вже далеких часів, практично нічого не значать, а ось наприкінці 1930-х для українців, які лише нещодавно ледве пережили Голодомор, не існувало страшнішого звання за «ворог народу».

 

Герой нашої сьогоднішньої розповіді став однією з головних дійових осіб «сталінських чисток» 1937-1938 років, які вкоротили життя не тільки тисячам полтавців, а й у підсумку самого голову найкривавішого відомства області.

 

Початок

 

Олександр Олександрович Волков народився у 1898 році у селі Маслово Можайського повіту Московської губернії Російської імперії (у деяких документах вказується Москва – прим. автора) в родині робітників (тато – картузник, мати – прачка).

Робота забирала у батьків багато сил, тому вони рано залишили світ – Олександр-старший помер у 1906 році, а Юстина Іванівна рівно через 20 років (1926).

Слід відзначити, що Волков мав молодшу сестру Марію, але її сліди губляться у 1939 році. Сам чоловік під час першого свого допиту, який відбувся 8 березня 1939 року у Москві, стверджував, що вона проживала у столиці СРСР, але точної адреси не знав.

Через брак коштів Волков закінчив міське та лише 2 класи Вищого початкового училища, після чого почав хапатися за будь-який заробіток.

 

Розпочалося все у 1911 році, коли хлопець заробляв на життя розсильним у майстерні фірми «Василь Перлов» (Москва). Через 4 роки нова посада - конторник «Соколовська мануфактура - Асар-Баранов», а ще через рік – табельщик збірно-слюсарної майстерні №2 заводу Бромбей (Москва).

З 1918 року Волков – червоноармієць 2-го окремого Московського стрілецького полку, військовий моряк 1 десанту Волжсько - Каспійського флоту.

 

Персія

 

У 1920 році після поразки білогвардійців на Півдні Росії «біла» Каспійська флотилія відійшла до іранського міста Ензель, який тоді контролювався англійцями. У свою чергу керівництво більшовиків відправило туди свою морську флотилію та кавалерійський дивізіон, аби повернути кораблі. У вказаних військах служив і герой нашої розповіді.

 

«У спецанкеті Волковим вказано, що він у 1920 році в складі Експедиційно-Морського корпусу Івана Кожанова (командувач Чорноморського флоту, якого розстріляли у 1938 році – прим. автора) був у Персії, куди був направлений для переслідування частин білих та (їх) флоту. Внаслідок захворювання малярією виїхав з Персії того ж року, раніше виводу звідтіля білих військ», - написано у додатку до довідки НКВС СРСР на Олександра Волкова, яка датована 1939 роком.

 

НКВС

 

Вступ до Комуністичної партії у 1920 році став кар’єрним поштовхом для Волкова – його почали «просувати», щоправда шлях до кар’єрних вершин виявився тривалим.

 

 

Через рік чоловік офіційно став частиною каральної системи ВНК – ОДПУ – НКВС: першою кар’єрною сходинкою стала посада… діловода у канцелярії Особливого відділу Всеросійської надзвичайної комісії (Єйськ). За наступні 15 років чоловік змінив 7 місць роботи (Дагестан, Ростов-на-Дону, Новоросійськ та Сальськ), що стало наслідком його відвертої грубості зі співробітниками.

Це підтверджують численні збережені документи, серед яких лист начальнику слідчої частини УДБ НКВС УРСР від службовців з Ростовської області, що датований 29 грудня 1939 року:

 

«…обвинувачений Маркович на допиті вказав, що Волкова він знає як грубого та зухвалого чоловіка, якого притягували до партійної відповідальності за знущальне відношення до співробітників…».

 

Також у справі вказується, що у 1934 році Волков порушив наказ ОДПУ (нібито розтратив значну суму партійних коштів), за що отримав партстягнення.

 

Відправлення на Україну та перше затримання

 

Згідно з довідкою, прикріпленою до справи Волкова, майбутній начальник полтавського управління НКВС у 1936-1937 роках працював начальником схожої структури у Ростові-на-Дону та Донецьку. У той же час у довіднику «Хто керував НКВС. 1934-1941» (М.Петров та К.Скоркин, 1999) стверджується, що чоловік приблизно у цей же самий час працював у Північно-Донському та Азово-Чорноморському краях РСФСР.

 

У листопаді 1936 року Волков отримав перше українське призначення – Дніпропетровщина. Робота обіцяла кар’єрне зростання, але росіянин отримав свою посаду на початку страшного періоду репресій, який ввійшов в історію під назвою «Великий терор», коли масово фабрикувалися справи як на простих людей, так і на керівників всіх рівнів, значна кількість яких не прожили після цього й року.

26 липня 1937 року тодішнього керівника 4 відділу (таємно-політичного) управління НКВС Дніпропетровської області Олександра Волкова арештували, і того ж дня відправили до Москви «у розпорядження керівника начальника 4 відділу Головного управління державної безпеки НКВС СРСР Михайла Литвина (застрелився у 1938 році – прим. автора)». Причина стандартна для тих років – «участь у право - троцькістської організації».

 

«У слідчій справі Волкова О.О. маються великі показання…, які стосуються діяльності контрреволюційної організації на Північному Кавказі. За цими показаннями Малинова проходить Волков О.О. як учасник к-р організації», - йшлося у тексті звинувачення.

 

Цікаво, що під час обшуку у помешканні чоловіка виявили цілий арсенал зброї, якого вистачило б для невеликого спецпідрозділу – «гвинтівка російська» (мова йде про гвинтівку Мосіна – прим. автора), гвинтівка, малокаліберна гвинтівка, двухствольна рушниця, нагородний пістолет «Маузер», 2 пістолети «Браунинг», 66 патронів та бінокль.

 

«Звинувачення мені не пред’явили до самого звільнення. Але у процесі допитів мені говорили, що мене звинувачують у належності до право-троцькістської організації. Говорили, що на мене є покази деяких учасників організації. Чи допитували про роботу у Дніпропетровську? Ні, не було взагалі жодних конкретних запитань, окрім першого допиту, який охоплював мою роботу у Північно-Донецькому відділку», - говорив Волков.

 

Як встановило слідство, за час роботи Волкова у Дніпропетровську через «контрреволюцію» втратили життя як мінімум 4 особи – Петро Ветров, Семен Крупко, Іван Гаврилов та Лев Столовський.

 

Лист

 

Волков добре усвідомлював свою можливу долю та у камері написав листа тодішньому наркому внутрішніх справ СРСР Миколі Єжову, де рішуче заперечував свою участь у протиправній діяльності.

 

«Сьогодні мене арештували. Я ще не знаю точної причини арешту, але із короткої розмови зі старшим майором Державної безпеки Кривець я зрозумів, що обвинувачуюсь у зв’язках з ворогами народу по Ростову.

…Якщо мене арештували на основі показів ворогів народу, я прошу Вам повірити мені, що мене обмовили вороги та прийняли покази тих, хто мають основу у тій чи іншій мірі бути незадоволеними мною, без перевірки.

…Незважаючи на важку обстановку боротьби у Дніпропетровську, де все бюро облкому складалося з троцькістів та правих контрреволюціонерів, мені добросовісною працею вдалося досягнути повного їх викриття.

…Якщо бути об’єктивними, то і начальник Управління, і кожний працівник, особливо 4 відділку, скаже, що моя роль у такій великій боротьбі з ворогами була далеко не останньою. Я працював, не покладаючи рук…Готовий був на допитах глотку вигризати тим, хто задумував злочинне вбивство вождя народу Сталіна», - писав Волков.

 

Несподіваний порятунок

 

Герой нашої розповіді мав поповнити один з багаточисленних сталінських вбивчих списків, однак йому вдалося витягти «щасливий квиток», який додав, як виявилося пізніше, лише декілька років життя.

 

У Москві переглянули справу Волкова -  не знайшовши нічого протизаконного, чоловіка звільнили з московської в’язниці 4 листопада 1937 року, а через 7 днів по особистому розпорядженню одного з безпосередніх організаторів «Великого терору» Михайла Фріновського (народний комісар військово-Морського Флоту СРСР, розстріляний у 1940 році – прим. автора) поновили у НКВС.

 

Із допиту 10 квітня 1940 року:

 

«…після оголошення про звільнення мене прийняв Фріновський. Окрім цілого ряду питань про характер мого тримання у в’язниці та застосування фізичного тиску ні про що більше мене не запитував….Сказав, що я повністю реабілітований, що мене обмовили та що я відновлююсь на роботі в органах НКВС…Я тільки просив дати мені можливість лікуватися, що мені й було дозволено».

 

Із допиту Михайла Фріновського 1 червня 1939 року:

 

«…був звільнений після 3-місячного знаходження з-під варти арештований змовник, колишній робітник УНКВС Північного Кавказу Волков, який у цілях зберігання нами спеціально був привезений до Москви…Єжов погодився на звільнення Волкова та попросив, щоб постанову цю затвердив я».

 

Після короткого відпочинку Волкова прийняв тодішній Нарком НКВС УРСР Ізраїль Леплевський (розстріляний у 1938 році – прим.автора) - перший після короткої розмови отримав нове призначення – робота у каральній службі Києва. Щоправда, вказана частина кар’єри росіянина завершилася вже через 2 місяці.

 

У лютому 1938 року до столиці України приїхав нарком внутрішніх справ СРСР Микола Єжов та народний комісар внутрішніх справ УРСР Олександр Успенський. За словами Волкова, йому запропонували очолити одне з управлінь НКВС, однак він відмовився, посилаючись на проблеми зі здоров’ям. Тоді Єжов пообіцяв йому «невелику та нескладну роботу». 

 

ТЕМНІ ЧАСИ ПОЛТАВСЬКОГО УПРАВЛІННЯ НКВС

До Волкова

 

З 1 жовтня 1937 року до 27 лютого 1938 року полтавським управління НКВС керував Адріан Петерс-Здебський – корінний киянин, який за майже 4 місяці роботи на своїй посаді зумів повноцінно налагодити механізм створення неіснуючих «ворогів народу». Не останню роль у цьому відіграв Наказ НКВС № 00447 («Оперативний наказ народного комісара внутрішніх справ СРСР № 00447 про операцію з репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів»), який передбачав створення на місцях спеціальних «трійок» - органів позасудового винесення вироків.

 

Робота велася масштабно. Наприклад 17 жовтня 1937 року вище керівництво союзного НКВС встановило для Полтавщини спеціальні ліміти «ворогів», яких вираховувалися через «трійки»: 500 осіб підпадало під ІІ категорію (затримання та депортація), а 300 – під І категорію (розстріл). Надалі цифри змінювалися, а кількість позапланових лімітів збільшувалася. Загалом, за інформацією фондів Галузевого відділку СБУ, від наслідків наказу № 00447 постраждало 3377 полтавців, а загалом з 1 червня 1937 р. по 10 січня 1938 р. — 6932 осіб, з яких розстріляли 1987.

Незважаючи на такі дані, головне управління НКВС СРСР роботою Петерса-Здебського виявилося незадоволеною, а 28 лютого 1938 року його арештували як «контрреволюціонера».

 

«На оперативній нараді керівного складу НКВД УРСР Єжов характеризував всю колишню роботу апаратів як шкукарство, удар по одинакам і відзначав майже повну відсутність роботи по викриттю організованого антирадянського підпілля. Особливо він вказував на слабку роботу по викриттю українського антирадянського націоналістичного підпілля…Було сказано, що від всього цього слід відчиститися, для чого створюються трійки при НКВС, було запропоновано керівникам управлінь скласти кількісний ліміт справ, які слід було пропустити через «трійки»

(з матеріалів допиту Олександра Волкова 10 травня 1939 року)

 

Схема роботи «трійок»

 

У Полтаві членами «трійки» були Василь Марков (1905 – 1978, 2-й секретар облкому ВКП(б), обласний прокурор Олександр Федоров (колишній прокурор Кременчука, з 1939 року – на роботі у російському Краснодарському краї) та сам Волков.

 

 

В.С. Марков – перший секретар Полтавського обкому КП(б)У. Фото 1946 року.

 

Ще при роботі Петерс-Здебського була встановлена робоча схема, яка при Волкові практично не зазнала змін: під час засідань «трійки» справи не розглядалися, а спеціальний доповідач зі складу співробітників оперативних відділів читав довідку про справу, копія якої була роздана кожному з членів «трійки». З часом «розгляд» справ прискорився – доповідачами ставали самі Марков та Федоров. За словами Волкова, останній дав вказівку районним прокурорам вибивати свідчення, після чого арешти і побиття людей отримали масовий характер.

 

Перше зібрання нового керівника

 

За словами працівника управління НКВС Микити Куценка (1902 – 1941), який певний час працював у так званій Миргородській оперативній групі, перше масштабне зібрання працівників відомства за участі всього складу області відбулося у березні 1938 року після призначення Волкова: 

 

«…Волков нам розповів, що у Полтаві, Кременчуці та Миргороді викриті антирадянські військово-повстанські організації, сформовані у полки. Про це вже є покази основних арештованих…

На цій же самій нараді Волков нам сказав, що створюються оперативно-слідчі групи у Полтаві, Кременчуці, Миргороді, Лубнах та Золотоноші (до 1954 року була райцентром Полтавської області – прим.автора), які у роботі цілком себе виправдовують.

По частині допитів арештованих та складанню протоколів Волков говорив, щоб протоколи слід писати з конкретними фактами, про всю контрреволюційну діяльність того чи іншого арештованого».

 

Катування

 

Не є таємницею той факт, що працівники НКВС масштабно використовували тортури як метод здобуття «потрібних» свідчень. Причому такі «методи» дізнавання були по-справжньому звірячими. З-поміж інших працівників полтавського відомства особливою жорстокістю вирізнявся Федір Мироненко – колишній наймит – безпритульний, студент Українського фізичного інституту (довчився до 3-го курсу), якого відділ кадрів НКВС УРСР разом з іншими своїми студентами відправив на роботу у Полтавське облуправління НКВС.

 

 

«Я, як комсомолець, вважав своїм обов’язком активно допомагати комуністичній партії у боротьбі з внутрішньою контрреволюцією. Завжди був ненависний до ворогів народу, тому пішов робити до органів НКВС.

…мені давалися вказівки в процесі слідства викликати у кабінет заарештованого, відразу кричати на нього «ворог, колись» і лаятися», - говорив слідчому чоловік після свого затримання.

 

Активними помічниками Волкова при фальшуванні кримінальних справ також були колишній зам.нач. облуправління Семен Поляков, зам. нач. слідчої частини Іван Титов, Йосип Чернявский-Ольшанский (нач.2 відділу), Арон Каганович (зам.нач. 3 відділу), Василь Устенко (слідчий), Сиренко (оперативний робітник), керівник райвідділку НКВС Зіньківського району Микита Куценко та інші працівники обласного відомства.

 

Із допиту начальника 3 відділу полтавського управління НКВС (з березня 1938 по травень 1939 року) Володимира Платонова 7 липня 1939 року:

 

«…був відведений ізольований кут з кількох кімнат. Що там робили зі співробітниками майже ніхто не знав, це було великим таємним ділом. Але шум та крики було чути майже щодня, і як зараз стало відомо зі слів робітників цієї слідчої групи, всіх поголовно по вказівці Волкова били. Одного разу, зайшовши по справі до Мироненка, я застав його, коли він бив Каменецького.

Які саме накази по співробітникам давав Поляков – замісник начальника управління НКВС – не знаю, але мені відомо, що колишній начальник спецгрупи Олексієв приносив йому корегувати протоколи допитів».

 

Даніїл  Загорулько (керівник Градижської автоколони «Сільхозтранс», допит 9 липня 1939 року):

 

«…8-9 вересня 1938 року починають мене бити, розпочалося у кабінеті начальника відділення Тимченка за його присутності. Бив мене слідчий Мироненко. Потім, аби мої крики не почули робітники, які проводили ремонт у сусідній кімнаті, мене перевели до кімнати Мироненка, де побиття продовжилось. Мироненко бив мене дубовою ніжкою від крісла і коли вона на мені була перебита, Мироненко приніс спеціальний зроблений кийок. У процесі цих побиттів мене два рази відправляли до вбиральні відмиватися від випорожнень…».

 

Петро Рабинович (допит 4 липня 1939 року):

 

«…після того, як я категорично відмовився писати потрібні покази, Мироненко поставив мене у кут та почав бити кулаками по обличчю, застосовуючи при цьому різні витонченні садистські міри.

…До 3 липня 1938 року систематично били мене, влаштовували так звані «парашути», присідання до 300-400 разів, а одного разу я зробив 500 присідань. Окрім цього вони (Мироненко та Устенко) вдвох, беручи за ребра з лівого та правого боку, розтягували мені грудну клітку, внаслідок чого у мене з правого боку зламано ребро.

…29 травня при моєму допиті Мироненко, беручи мене за груди, вдарив плечима об два гвіздки, вбиті у стіну, після чого…влаштував мені «штучний спуск крові» з голови та носу, тобто, розбив мені голову та ніс.

Мироненко називав мене «тартаром», молдавською мордою та «єврейським равином», вдаряючи при цьому двома пальцями у мої очі, внаслідок цього я втратив свідомість». 

 

Сергій Головко (до арешту полковий оперуповноважений особливого відділу 25 стрілецької дивізії, допит 7 липня 1939 року):

 

«…Запитав моє прізвище та у чому мене звинувачують. Несподівано отримав від Мироненка сильний удар. Несподіваність удару та його сміх звалили мене і я впав.

…Після категоричного спростування мною будь-якої ворожої діяльності Мироненко почав мене неполюдськи бити: бив головою об кам’яну стіну, видавлював очі, піднімав та кидав зі всією силою об підлогу, бив ногами по животі. Удари по животу та підплигування (по животі) були настільки сильними, що видавлювалися з кишечнику кал та кров…

…декілька кийків від ударів розліталися на шматки, але на їхніх місцях з’являлися інші, яких Мироненко називав «дреном».

 

Марк Лерман (до арешту керівник 2 відділу 4 відділення управління НКВС Полтавщини, допит від 19 червня 1939 року):

 

«…У перший же день вночі Мироненко змушував мене робити 500 присідань, окрім цього бив кулаком у груди, живіт, у ліву руку, віддавлював підборами пальці ніг, а також вказаним та середнім пальцями сильно бив у очі. Всього за два дні допитів Мироненка я зробив 1700 присідань…

…щоб я не кричав, Мироненко ставав ногою на шию та душив мене. У цей чи інший день він палкою вибив на спині першу букву свого прізвища – «М». Вибив два зуби…».

 

Затриманих могли протягом декількох місяців поспіль кожного дня допитувати з побиттями по 10-15 годин, після яких вони були готові підписати будь-які документи.

 

КРИВАВИЙ 1938-Й: ГОЛОВНІ РОЗСТРІЛЬНІ СПРАВИ

 

«РОВС» («Российский общевоинской союз»)

 

«У червні 1938 року з НКВС УРСР було отримане орієнтування, а згодом і покази про те, що на Україні діє білогвардійське офіцерське підпілля, яке по завданню «РОВС» проводить повстанську роботу, пов’язану із зарубіжними організаціями, і що у всіх областях України є обласні повстанські штаби.

Отримавши таке орієнтування та показання, я зробив для себе висновок, що аналогічна справа має бути і у нас».

(із допиту Олександра Волкова від 10 травня 1939 року).

 

НКВСісти підкидували зброю звинуваченим, аби потім додатково приписати їм більше звинувачень.  Наприклад, у Зінькові в одного чоловіка виявили велику кількість зброї, яку насправді підкинули…з комори райвідділу НКВС. Сам же Волков подібний вид роботи своїх підопічних як й інші види подібних фальсифікації називав «коригуванням».

 

«ПОВ» («Польска организация войскова» або «Польська військова організація»)

 

«…справа «ПОВ» також з великим охопленням людей польської національності, які проживали у Полтавській області у районах Карлівки, Кременчука, Лубен, що були репресовані (сотні осіб). Справа «ПОВ» на периферії Полтавської області охопила велику кількість людей, у створених оперслідгрупах на місцях проводилося слідство».

(із допиту Олександра Волкова від 10 травня 1939 року).

 

 

Вказана справа, як і «РОВС», почала розкручуватися після вказівки згори («польська розвідка через учасників «ПОВ» проводить шпигунську, диверсійну роботу та пов’язані з антирадянським формуванням»). Цікаво, що серед «керівників національного підпілля» називався Станіслав Косіор – перший секретар ЦК КП(б)У та один з організаторів Голодомору, якого розстріляли у травні 1938-го.

 

Як розповідав Волков під час допитів, у Полтаві все розпочалося з арешту Колясинського – військового інструктора всіх місцевих технікумів. Після інтенсивних допитів чоловік «зізнався» у тому, що саме він «створив районну комендатуру «ПОВ», а також назвав «цілий ряд прізвищ поляків, які ніби-то були керівниками диверсійних груп на підприємствах». У підсумку репресованими стали, зокрема, викладач полтавського технікуму залізничників Моралев, керівник мобільної частини військкомату, частина керівного складу Полтавського гарнізону, керівник керівного складу 25 дивізії Заремба та багато інших. 

 

«Український національний центр»

 

Вказана справа отримала свій початок ще у 1931 році, коли близько півсотні колишній українських  революціонерів були засуджені на мізерні як для сталінського часу терміни (3-6 років). У 1937-38 роках історія отримала продовження – переважну більшість раніше засуджених, а також нових жертв розстріляли. Серед постраждалих уродженці Полтавщини – історики Федір Савченко і Микола Горбань, підполковник Армії УНР Віктор Поплавко, радник надзвичайної дипломатичної місії УНР Юрій Ярослав та інші.

 

«Правотроцькістський обласний центр»: чистка влади

 

Весна 1938 року у полтавському управлінні НКВС пройшла під знаком розгрому так званого «правотроцькістського обласного центру». До цієї справи прив’язали близько сотні високопосадовців області різних рівнів. Наприклад, у Полтаві з-поміж інших арештували Пантелеймона Жученка - голову Організаційного комітету Президії ВУЦВК по Полтавській області.

 

Головною ж дійовою особою став тодішній секретар облкому КП(б)У Олександр Удовіченко, якого арештували 4 червня того ж року у Полтаві. Через 18 днів він після численних допитів та побиття визнав себе винним у «диверсійно-шкідницькій роботі» та «підготовці терористичного акту стосовно Микити Хрущева». По цій же справі проходили секретар Ковалівської районного партійного комітету (РПК) Запорожський, голова Кобеляцького райвиконкому Петро Ситник та директор Полтавської електростанції Демченко. У підсумку Удовиченка, як і значну кількість інших представників влади у містах та районах області, розстріляли.

 

 

«Священний союз партизан»

 

«Приблизно у кінці травня 1938 року Волков повернувся з Києва, скликав спочатку нараду керівних відділів управління НКВС, а потім і загальне обласне, на якому розповів, що розкрита нова лінія на Україні – антирадянське повстанське підпілля з колишніх червоних партизан та зажадав форсувати роботу по цій лінії у Полтавській області.

Волковим був наданий прямий наказ на зібранні арештовувати морально розкладених, судимих, колишніх служників політбанд, командирів партизанських з’єднань, а також рядових», - розповів під час допитів Володимир Платонов – начальник слідчої частини УНКВС по Полтавській області.

 

 

«Молода генерація»

 

«У 1938 році я працював у Лубенському райуправлінні НКВС, де була створена спеціальна райопергрупа. Була отримана директива, яка сигналізувала про створення нової контрреволюційної організації…», - розповідав начальник 1-го відділення 2-го відділу УНКВС Полтавської області Архип Нестеренко.

 

Головною ціллю чекістів став комсомольський актив області.

 

Як розповідав раніше вже згаданий нами Володимир Платонов, арешти проходили за наступною схемою:

 

«…подзвонив хтось з 4 відділу та запропонував назвати декілька прізвищ з молоді – комсомольців з компрометуючими  матеріалами. Цих осіб назвали, їх провели по показам одного з головних обвинувачених по справі та потім арештували». 

 

«Військово-фашистська організація у 25 стрілецькій дивізії»

 

З тексту допиту Олександра Волкова 16 червня 1939 року:

 

«…На основі колишніх фіктивних справ були арештовані Трубников – командир дивізії, Зеликов – начальник штабу, Дмитриєв – командир полку та Лагутко – комісар полку.

Берестнев та Богатько (співробітники УНКВС) застосовуванням мір фізичного впливу добилися їхніх зізнань, що вони ніби-то є учасниками військово-фашистської організації та що завербували у склад організації тих, хто вже був арештований. Потрібні прізвища за допомогою побиття нав’язувалися арештованим…).    

 

 

Чистки у полтавському управлінні НКВС

 

Чи не найсильніше з-поміж інших відомств регіону репресії 1938 року сколихнули сам каральний орган Полтавщини.

За той час, доки Олександр Волков керував Полтавським управлінням НКВС, загалом арештували та допитали 63 працівників відомства, з яких 7 засудили Вищою колегією Верховного суду СРСР до вищої міри покарання – розстрілу, а одного – до тюремного терміну. Окрім цього 50 осіб звільнили з-під варти. Для допитів, які проводилися цілодобово, у будівлі управління був виділений ізольований кут з декількох кімнат.

 

 

Володимир Платонов:

 

«До березня 1938 року частина працівників … була арештована та відправлена до Києва. Інша частина арештована у березні – квітні та пізніше. Довідки та арешт працівників писалися Відділом кадрів УНКВС та являлися суворою таємницею…»

 

«Підписники»

 

У червні 1938 року створили справу, яка ніби-то «викривала» людей, які допомагали арештованим працівниками НКВС.

 

«…виявлені нові учасники, які по завданню «комітету» проводять велику роботу по вербовці підписників та організації збору грошей…», - йдеться у тексті спецповідомленні Волкова, відправлене до Києва влітку 1938-го.

 

Підсумки

 

Точна кількість полтавців, які стали жертвами «Великого терору», навряд чи стане колись відомою. Зараз можна лише припускати, що на Полтавщині лише за часи панування Олександра Волкова за грати потрапили більше 10000 осіб. Наприклад, згідно зі «зведенням про кількість репресованих УНКВС Полтавської області» за період з 1 січня по 1 липня 1938 року» було арештовано 6898 осіб (найбільше – у лютому –квітні), з яких 3284 – «колишні куркулі», 2160 – «колишні люди», а 142 – «служителі релігіозного культу (священики), значну частину яких згодом розстріляли. Більшість похована на території урочища Триби (місця поховання жертв масових репресій, яке знаходиться між селами Копили і Макухівка), а також, за деякою інформацією, у Гришкиному лісі.

 

 

Історичне депутатство

 

Цікавим також є той факт, що Олександр Волков окрім своїх прямих зобов’язань ввійшов до історії як один з перших депутатів новоствореної Верховної Ради УРСР. До історичної ради 1-го скликання його обрали 26 червня 1938 року по Миргородському виборчому округу.

 

КІНЕЦЬ

Зняття з посади

 

Закінчення кар’єри героя нашої розповіді розпочалося через 4 місяці після того, як на свою посаду прийшов сумновідомий Нарком внутрішніх справ СРСР Лаврентій Берія. На думку деяких істориків, «Великий терор» після цього почав збавляти оберти, щоправда новий керівник чекістів почав активно позбавлятися всіх колишніх людей свого попередника Єжова та ставити на їхню заміну лояльних до себе осіб.

 

Розслідування

 

Справу Волкова почали розкручувати, починаючи з 31 березня 1939 року, коли «добро» на це дав Берія (його особистий підпис стоїть на «висновку по матеріалам про колишнього начальника УНКВС Полтавської області Волкова…», надрукованому за три дня до цього – прим.автора). Значну допомогу надали колишні співробітники Волкова з Полтави, які на спеціальному закритому партзібранні управління НКВС Полтавщини зняли його з посади «через фальсифікацію слідчих справ, у тому числі на співробітників…».

 

 

14 січня того ж року Волкова офіційно зняли з посади та відізвали до Москви у розпорядження НКВС. Його поселили у номер 1114 готелю «Москва», де арештували 8 березня (орден на арешт виписали наступного дня – прим.автора). Згодом розпочалися інтенсивні допити із застосуванням сили, і 23 березня колишній керівник полтавських чекістів почав підписувати всі складені до цього документи.   

 

«Так, я дійсно був учасником антирадянської організації у системі НКВС з 1936 року. Завербований був Рудем – колишнім начальником Азово-Чорноморського кураєвого управління НКВС…», - йдеться у тексті першого допиту.

 

Щоправда, згодом Волков відмовився від своїх слів.

 

Як розповідав під час допитів його співкамерник Сергій Северин, Волков скаржився на «сильне побиття його слідчими Генкиним та Калининим»:

 

«В Лефортово та у «катакомбах» його били по декілька разів у день, приносили печатний протокол його зізнання та примушували підписувати…Розповідав, що протягом декількох днів з нього вимагали покази на членів Політбюро Хрущева, Кагановича та на Крупську». Особливо на Хрущева».

 

 

Загалом, з березня 1939-го по січень 1940-го Волкова допитали 34 рази.

 

Фінальний аккорд

 

20 липня 1941 року у Москві відбулося закрите судове засідання Військової колегії Верховного суду СРСР, на якому головував дивізіонний військовий юрист Яков Дмитриєв (1892 – 1975) – активний учасник сталінських репресій.

 

«…я покази давав під тиском мір фізичного впливу…Суду не зрозуміло, чому так багато було арештовано людей такої категорії? Це зумовлено тим, що до Полтавської області з’їхалися білі офіцери та інший антирадянський елемент…», - запевняв Волков на суді.

 

У підсумку колишнього керівника полтавського управління НКВС приговорили до вищої міри покарання – розстрілу з конфіскацією майна. Однак на відміну від тисяч інших подібних справ, виконувати вирок чекісти не поспішали. Лише через 3 місяці – 16 жовтня – куля припинила життя одного з найкривавіших представників сталінського терору.

 

 

Якщо ж говорити про родину вбитого чекіста, то в особистій справі Волкова вказано, що на момент свого другого арешту він мав дружину Марію 1902 року народження та сина Валентина 15 років. Обидва проживали у Полтаві за адресою пров. Тупий, буд. 3. Подальша їхня доля невідома.

 

Остаточну крапку у справі поставили вже у незалежній Україні. 12 жовтня 1995 року прокуратура Полтавської області визнала Олександра Волкова таким, що не підлягає реабілітації.

 

Автор висловлює вдячність адміністратору інформаційно-довідкової зали сектору архівного забезпечення УСБУ в Полтавській області Олені Євдокімовій за допомогу у створенні матеріалу.

 

Читайте також:

 

Сталінські репресії на Полтавщині: історія розстріляного директора сільськогосподарського інституту.

Сталінський терор: історія репресованого директора полтавського вишу.

Кобеляцький Голодомор: історія керівника, якого звинуватили у зриві хлібозаготівель.

 

Олег ДУБИНА,

doa.in.ua

Надіслати запитання
Ваше ім'я

Invalid Input
Email

Invalid Input
Ваше повідомлення

Invalid Input
Останнє з блогу
30.12.2023

2023: життя Полтави у фото

Рік вийшов складнішим, ніж очікувалось, але іншого ніхто й не обіцяв.

Детальніше>>
02.09.2022

Віктор Крайник: вболівальник «Ворскли» зі світлою душею

Полтавщина втратила людину, яка неймовірно любила спорт та ще сильніше «Ворсклу».

Детальніше>>
Читати блог